MAYA BEE, 49 - 23 июля 2012 02:10

опирається крокам, не пускаючи в душу старенької вулиці.
- Пустіть нас, ми свої, ми вміємо відчувати, ми розуміємо… ми однієї крові…. Йти стає легше. Сьогодні ти вдаєш неслухняного п*ятирічного хлопчиська, крутишся навколо, постійно смикаєш мене то за руку, то за плаща, не припиняючи щось торохтіти та показувати пальцями навкруги, привертаючи мою увагу на старовинні різьблені віконниці сусідньої будівлі, тягнеш мене з останніх сил…. Намагаюсь зробити суворий вигляд – вистачає ненадовго- шаленіючи від сміху падаємо прямо на бруківку –прощавай мій білий плащ та твої майстерно пошматовані джинси ( стареньки услід хрестяться та плюють)- сидимо, всотуючи незбагненний колорит маленької вулички. Згодом ти знову тягнеш мене за собою, на цей раз нагору, туди, до старих склепів…там на одному з них лежимо горілиць і ловимо перші зорі, даруємо їх одне одному, наче безцінні дарунки… Сьогодні мій вечір, сьогодні я буду колихати тебе. Як справжня Арина Родионівна, натягши чудернацького очіпка ( і де ти вишукуєш ці раритети?Здорово та пенсне без одного скельця ( доводиться весь час гримасувати, щоб втримати його на носі) розповідаю тобі казку:
Спой мне песню, как синица где-то за морем жила,
спой мне песню, как девица за водой поутру шла....
Ти, наче дитина, згорнувся калачиком, я майже засинаю під тихе рипіння старого крісла-гойдалки… Оце так маєш! Гарна нянька! Не пам*ятаю, як ти переніс мене на ліжко.
- Спи, моя рідна… твій шепіт долітає здалеку та веде в чудовий лабіринт почуттів. Завтра буде новий день, а з ним і нова казка…
Ну, Татка, ти даєш!!!! Слів немає! Читаю далі.
Привіт, Бармалею! Мовчиш, не відповідаєш… А на мене знову «найшло»:
Пронизлива тиша, п*янка, зачаровує, хочеться розчинитися в ній… Стоїмо біля старого неосяжного дуба. Повільно відривається жовте листя та велично злітає донизу, торкаючись наших облич , лягаючи на плечі.
-Знаєш, йому двісті років, мабуть… Ми щільно притискаємось до шорсткого стовбура спинами і мовчки слухаємо звуки опадаючого листя та биття наших сердець. Час невпинний. Які ми були п*ять хвилин назад, коли побачили цього дуба… Зараз ми зовсім інші, а ще через п*ять хвилин від нас, теперішніх, не лишиться й сліду. Хоч твої очі серйозні, десь глибоко в них виблискують жаринки пустощів.
- Цікаво, скільки трагедій, а може і комедій було зіграно під цим дубом…
- Не зіграно, прожито… Від дотику вічності стає моторошно…
- Змерзла? Ти робиш з листя величезну купу, таку, що вистачає сховатись обом…
- Хочеш, пошию тобі плаття з Осені – це буде найкраще плаття у твоєму житті?! Хочу! Авжеж, хочу! Я люблю все, що ти робиш! Всі твої роботи – частка твоєї душі та серця. Знов пустуємо. Ти закидаєш мене листям, відбігши, робиш вигляд, що фотографуєш. Мені подобається ця гра. Мені подобається бути Твоєю Моделлю… ніхто більше не вміє так, як ти, відчути, що мені потрібно в кожну мить життя. Тільки в твоїх руках я стаю дійсно красунею. Серед цієї осінньої тиші повстають образи:
Знову Андріївський, настає вечір, я повільно йду назустріч простягнутому тобою букету жовтих квітів…
Нарешті, я знайшла свого МАЙСТРА…
Я збентежена і приголомшена. Мабуть, я щось втратила у своєму житті… І я зовсім не відчуваю впевненості у своїх силах допомогти подрузі…. Гортаю сторінку нижче :
Мовчу, бо не хочу тебе розчарувати. Я шукаю Друга-киянку, або щоб мешкала в Києві, а не в Кам*янці, або ще десь ( точніше не знаю). Віртуалом займатись у мене немає ані часу, ані бажання – хочу в реальному житті реалізовувати наші з «маленьким Другом» фантазії, а не залицятися до монітора. Пробач! Усього найкращого!
Тепер у розпачі я! І ми удвох з Таткою на кухні схлипуємо, жаліючи одна одну… Ні, треба йому відповісти! Зараз же! Наталчині очі благають: напиши ти! Давай разом! І ми йдемо писати листа «Турецькому султанові» - треба ж себе відстоювати!
Привіт! А чому ти вирішив, що я не киянка? Народилась і виросла тут, у нашому рідному місті! Просто емоцій – безкрай!!!
Що тобі таке? Я теж хочу реальних зустрічей, на віртуал в мене теж часу не вистачає. Краще б відверто сказав, що не сподобалась тобі…
Хоча, ти навіть не намагався спробувати дружити…. Це тобі наостаннє!
ОБІЦЯЮ БУТИ ПОРЯДНОЮ! Більше не листуватиму.
Ти запустив ці кола по воді, можливо, навіть не усвідомлюючи, до чого це призведе. Ні, я не жалкую, я навіть вдячна тобі за цей всесвітній вибух, цей шквал емоцій та визволення душі. Це вже відбувалось дуже давно ( в одному з минулих життів) і завмерло під шаром розчарування та болю… Ти кількома рядками зміг приручити дику кішку, що гуляє « сама по собі», ні, швидше маленьке замерзле кошеня, що намагається видаватись дикою кішкою, щоб ніхто не займав…
P.S. Хоча, мені здавалось, що дружба не має вікових обмежень, їй байдужі зовнішні прояви – тільки спорідненість та злиття душ – нескінченне танго для двох… Так, щоб безумовно, без остачі обмінюватись теплом, віддавати, не думаючи, останнє, не очікувати нічого на заміну, як самому собі. Хіба собі ставиш умови ( тільки чесно…), хіба обговорюєш щось… Дружба не поділяється на «ВІН» і «ВОНА». Хто вигадав, що між друзями не буває кохання? Той ніколи не був справжнім ДРУГОМ!
Ну що, відправляємо!? Прошу тебе, заспокойся! Ти ніколи не бачила цього чоловіка, ти не знаєш, що це за людина…. Не можна так краяти собі душу… Ти тут зовсім ні до чого. Мабуть він не очікував такої реакції на своє оголошення і просто перелякався! Одна справа - побавитись,а зовсім інша – нести відповідальність за стосунки. Скільки ти через цого «друга» не спиш? Он, всі очі виплакала! Лягай, відсипайся, ось побачиш, зовсім скоро знайдеться той, хто зможе гідно оцінити твою витончену душу! Бо незабаром Різдво, яке обов*язково подарує тобі ( і мені також) довгоочікува

• 
• 
•