В Сибір летимо. Я і пару Кирил.
Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.
За нами наш тин із порубаних крил,
під нами земля як затертий підручник.
Гай, гай, колись в пору зелену весни,
як серце іскріло і рвалось на волю,
нам снились про славу нестерпнії сни
і навіть симптоми космічного болю.
Ми рвались, угледівши в сонці ножі,
і кидали з викликом клекоти сині.
Шукали у Гете своєї душі
і навіть знаходили — в блудному сині.
Літав наш Пегас. Але й ми не осли,
за безцінь та спродали зрубані крила,
а потім у збиту дорогу вросли
і зрештою хату та й спину прикрили.
І ось летимо. Смішно — що там зима.
Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.
Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,
коли навіть з власною смертю змирились.
А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.
А геній? Що геній? — життєвий невдаха.
А люди? Що люди? — в театрі ляльки.
А мозок скувало тенетами жаху.
* * *
Весни колимська парость мов ридання,
сумує верболіз межи снігів —
криваво-синій острах сподівання
на радощі коротких літніх днів.
Неначе в’язень 2-літній
в пекельно-чорній штольні смерто-літ
завидів шпару — як огні досвітні,
ява чи маячня? Чи кров і піт?
І сльози, сльози, зсілі кришталями,
збудили з себе сяєво смертей.
О верболози, голими жалями
ви ув облогу серце берете.
* * *
І паростків душа не попустила,
і серце не відтерпло з холоднеч.
За ста дверми вітчизна ворожила,
котрих синів обрати за предтеч.
Циганська хустка, спущена на очі,
стара спідниця, шита в шість пілок.
Спрацьовані долоні, темні ночі
і надовкруж — як смерті холодок
мовчання, темінь, тиша незглибима
містичний струм і долі таїна.
* * *
Непевні подими, циклони
довкола мене гоготять
болючі відпуски, полони,
і щовб, і просторінь, і падь.
А пругкокрилі гоготять,
обважнені моїм бажанням,
незнані птиці — злетом, длянням
і начуванням долі. Злять
мене — одлетного. Провалля
дотичних мет, тороси туг
заобрійних, коли за даллю
за пругом застрибає пруг
дознань, допевнень і досягнень
того, що трапилось тобі
без жодних пошуків і прагнень,
мов радість, явлена в журбі,
що раптом падає під ноги,
підстрибуючи, наче пруг.
Оце, життя, твої дороги
самовивищень, як наруг.
* * *
Обридла діалектика душі
падінь і злетів (але завжди — спадів),
дух звомплений всієї прагне п’яді,
останню п’ядь, живу ще, полиши.
Ця колотнеча віри і зневір,
пропасниця даремного зухвальства,
як тичка псів біжить од тебе паства
докучливих таємних голосів.
Обридла діалектика біди,
чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,
хоч почорніла од волань десниця,
що шле клятьбу на весі й городи.
Набридла діалектика гризот
і небо незворушне теж набридло,
а ти стоїш страпатий, як страшидло,
а проти тебе зоряний комплот.
Страшну крамолу замишляє виш,
а вісь земна гойдається на місці —
лиш криволети дальніх ауспіцій
знакують смерть, що од життя миліш.
* * *
Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків
спогадування-дні. Кульбабами бажань
сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків
аж товпилась земля. Була пора світань.
Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,
дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.
Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,
чарівнішим від свят: і риттю грався маг.
І ти біліла вся, неначе кість слонова,
точена й молода — господньої роси
троїста барва барв. І мовив Бог: готово.
Прийми цей дар. І вже нічого не проси.
Овали — мигдалі очей — була то мати,
так ясно нам булось у літеплі притуг.
О думи-спогади, о віри перелети
за небокрай чекань, де зорі снами снять.
І жодних роздумів, і жодної прикмети
про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.
Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,
без труду, без гризот — запричащусь я дива.
І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,
немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.
Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.
Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.
О земле предодня, я лиш тобою славен,
пусти мене в свою потьмарену глибінь.
І мева з химород сподіяння постала,
і тиша уляглась вздовж молитовних кред.
Вовтузились сонця, мов голубі кружала
полянських золотих з узорами пісень.
Зарінок зеленів, затон синьоберегий
в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.
І віддавався я чуттям без обереги
від намірів палких і спалахів жахких.
О земле радісна, щаслива породілля,
за трудні родива Господь тобі воздасть.
Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,
і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.
А кордубатий ліс густу шорошив вовну
потвори темряви розповнювали зик.
І не передаси притугу невимовну,
котрою обболів стражденний чоловік.
* * *
Так трембітало — синню, садом, тугою,
рожевих руж красою колихкою,
і голоси здіймались над округою.
Був голос і мені — лише новою
розлукою, далеким зойком радості,
коли нараз крізь крики дроту й шпари
заради обереги і ощадності
глухих болінь прогонисті удари
спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,
так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,
котрась із душ із янгольських утрапила
у мій тяготний слід — і так неспроста
знялась під сонцем липня кушпела
поспогаду — від Моршина до яру
Протасового: подивуй покару,
що в стільки німбів б’ється вкруг чола.
* * *
Дерева посліпли од сяйва калюж
довкруг капотінь, капотінь, капотіння.
Земля — мов Господня гучна благостиня.
Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.
Мов богорожденні — соснові ліси,
немов ошелешені, струнчаться в простір.
Спросоння скидаються пижмо і жостір,
і падолу чути хлипкі голоси.
Замурзана, чорна, дебела весна
береться крутим, мов крило, косогором.
Насталене серце скипає мажором,
і пісня скипає — весело-сумна.
* * *
[А]
І ніч